Це - наш верхній пост. Якщо ви читаєте його - отже ви відшукали в інтернеті блог книгарні "Смолоскипа".
Тут ви знайдете інформацію про те, які видання надходять до нас у книгарню та скільки вони коштують. Тут ми також подаємо повідомлення про наші події, афіші, фото та відеозвіти з поетичних читань тощо. Щомісяця ми також подаємо наш топ-20 - список книжок, що користуються найбільшим попитом у нашій книгарні. А ще у нашому журналі можна прочитати електронну версію часопису "Знак".
Тож запрошуємо вас навідатися в нашу книгарню "в реалі" за адресою : вул. Межигірська, 21 (метро Контрактова площа) з понеділка до суботи з 11:00 до 19:00. А написавши нам листа, можна замовити книжки й поштою.

Не робоче місце, а просто фантастика.
Перед нами Філіп Солерс.
Фото взяте з його сайту: http://www.philippesollers.net
На жаль, фрацузькою я не володію. А володів би — то не тільки роззирався б на фотографії.
Відомий не тільки як чоловік Крістевої (мій персональний історичний анекдот полягає в тому, що весь інститут я був переконаним у існуванні шлюбної пари Крістева-Барт), а і як редактор журналу «Тель Кель» та голова видавництва «Ґалімар», автор не одного потужного роману, Філіп Солерс є, по суті, легендою на кирилічних землях, адже жодного з його романів… не перекладено. Не тільки українською, а й російською, що викликає здивування. Втім, чому дивуватися? «Формат» як явище неартикульованої цензури проник у світ перекладних книжок задовго до поширення фм-віщання з його ротаціями. Великі і складні тексти потребують тривалої самовідданої праці і, певно, не відбиваються.
Так це чи ні, але в український обіг Філіп Солерс потрапляє нині — з есеями. Можна посміятися з кількох перекладцько-редакторських промахів, але потрапляє.


Прочитати анотацію та замовити книгу можна на сайті видавництва К.І.С.
У книгарні «Смолоскип» вона коштує 54 гривні.

[ тут хочеться додати за обкладинку, хоч це теми й не стосується — вона може подобатися чи ні, як і в цілому графіка Андрія Бєлова, але художник цей, що називається, «з рукою» ]

До рук падає пухленький «м'який» томик, утім, на полегшеному папері. Всередині — альтернативний курс французької літератури типу «зліт-посадка»: майже під сотню есеїв від Монтеня до Симона, більших і менших, і дуже пристрасних. Солерс симпатичний саме своєю програмною суб'єктивністю. Але це такий смаколик, схожий на зацукрований імбир: його варто їсти маленькими шматочками.

Для нас обговорення цієї книги було однією з перших спроб поговорити разом про нехудожню літературу. І всіх нас опалив цей пекучий смак Солерса: при інтенсивному читанні такої книги (я знаю кількох людей, для яких книга такого обсягу — це один кількагодинний сеанс читання на день чи мандрівку) впадає в око те, що якраз тримає книгу докупи: інтонація, стиль, напруга, акценти.
На момент обговорення я особисто книгу не дочитав. І, зізнаюся, досі отримую задоволення від дочитування. Для мене це специфічно повільна книга, яка асоціюється з якимись ритуалами, на зразок задумливої вранішньої кави.

Отримати враження від тексту (і перекладу) можна, прочитавши один з есеїв на сайті журналу «Простори». Власне, це останій з уміщених у книзі розділ.

Наші сусіди з півночі теж перекладали Солерса, і теж оминули його експериментальну прозу. 2007 року було видано біографію Казанови.

Ось відгук у читацькій спільноті: http://chto-chitat.livejournal.com/9182244.html
А фрагменти з цієї книги публікувалися в «Иностранной литературе» ще 2000 року. Тепер їх можна почитати в Журнальному залі.
На флібусті цієї книги нема. А про самі мемуари Казанови є чудовий опус у «Війні смаку», який дає зрозуміти, що читання перекладів — справа ризикована. Але у тому, що читання як таке є необхідним, Солерс не сумнівається.

У своїй есеїстиці він послідовно виступає як популяризатор читання взагалі й національної літератури зокрема. Мушу сказати, цей пафос не залишив мене байдужим, і, перебираючи свої читацькі бажання, я періодично згадую про те, що непогано буде звернутися до класики. Звісно, української — ситуація загальної відчуженості від літератури, змальована Солерсом, цілком екстраполюється на місцеві реалії. А от хто прокладе альтернативний маршрут, покаже час.

Трохи для зв'язності (ця ідея теж походить від «Війни смаку»): Філіп Солерс — одноліток Вацлава Гавела, Маріо Варгаса Льйоси, а також Юрія Іллєнка, Івана Драча та Володимира Білінського. Ліна Василівна Костенко старша від нього на шість років, Василь Стус — молодший на два.
Мимоволі думаєш, який нещадний час для наших співвітчизників.
У рік виходу дебютного роману Солерса «Дивна самотність» (Une curieuse solitude) народились Тім Бартон і Майкл Джексон.
Маріанна Кіяновська та Омар Еппс народилися того самого року, коли Солерс написав свій останній експериментальний текст — роман «Рай» (Paradis), написаний у вигляді однієї гігантської фрази. За час між цими книгами Юрій Покальчук устиг перетворитися із хлопчика на молодшого наукового співробітника Інституту літератури, але як автор дебютує трохи пізніше.
Коли завершив своє існування «Тель Кель», мені було 2 роки.
Коли вийшов перший роман Наталі Саррот, Солерсові було 3.
Крістева молодша за свого чоловіка на 5 років, Барт старший за нього на 21 рік (м-да…а Лотман — на 14 (старший)). У рік шлюбу Барта Солерса й Крістевої народились Дмитро Білий і Він Дизель. І Рената Літвінова.
Молодший за мого діда і старший за мого батька, Філіп Солерс написав книгу, яка, за посередництвом Андрія Рєпи (і всього авторського колективу українського видання) є прекрасним співрозмовником.
Книга «Війна смаку» побачила світ у 1994 році. Я тоді навчався у школі, а Толік Дністровий — ні :)

Всі ці цифри, як бачимо, мають тенденцію скупчуватися і нагнітати. Тож ставитись до них варто без надмірного пієтету, бо вони обростуть пропорціями, як будка з газетами, оспівана Умберто Еко в Маятнику.

Філіп Солерс. Війна смаку from Knyharnya Smoloskyp on Vimeo.

Звісно, навколо перебенді — кумедний епізод, який перекладач Андрій Рєпа не менш яскраво коментує у себе на фейсбуку.

Ще один сайт, присвячений Солерсу: http://www.pileface.com/sollers/

UPD 29.03.2012
Дочитав :) Як видно, я не дуже поспішав, і що більше сповільнювався темп, то більшою ставала радість співжиття із цією книгою. Зрештою, я хочу сказати, що її можна читати, і варто перечитувати. І що вона здатна надихати.